Тематика нашого проекту складна. Складна в тому плані, що ти часто можеш чути те, що не влазить у твої рамки світогляду, що може тобі не подобатися. Адекватною реакцією буде зависле в голові питання: “Що за ахінею я тільки що прочитав? Що за дічь публікує автор?” Ахінеї насправді в інтернеті, як гімна на пасовиську. Щось виявляється в кінці кінців правдою, а щось і правда є висером хворої психіки людини.
"Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми примхами виберуть собі вчителів, які б лестили слуху, і від істини відвернуть слух і звернуться до байок" (2 Тим. 4: 3-4 ).
Останнім часом ми вибираємо собі “учителів”, котрі лестять нашому слуху і говорять те, що ми хочемо чути. Мало хто вміє адекватно відноситися до критики. Так от реакція “що за ахінею несе автор…” є механізмом, котрий абстрагує тебе від сказаного, захищає твій невинний розум і психіку від травми.
Ти стверджуєш, що сказане ахінея, твої знайомі, родичі, колеги теж стверджують. І оскільки нас більшість, думаєш ти, то наша думка правильна. У колективної думки більший авторитет, ніж у одної незначної особи, що з “перепугу” опублікувала свою думку. І тому ця колективна думка автоматично стає істиною для людини.
С ходу змінити установлену раніше авторитетами (письменниками, родичами, учителями) упередження про світ - неможливо, бо це психологічно боляче і некомфортно. Перший час. Боляче стає від розриву світоглядного шаблону. По-народному кажучи, розбиваються розові окуляри, рветься інтелектуальна целка.
На власній практиці чи від подруги в 13 років ти взнав, що “перший раз” – боляче. В ментальному плані той перший раз систематично повторюється до тих пір, поки ти не впитаєш, на кінець, єство дорослості-реальності, до тих пір, поки інфантильно-наївно і уперто після акту позбавлення розумової невинності будеш натягувати плівочку на очі, продовжуючи жити у дитячому світі, котрий тобі оповідали вчителі і батьки.
А розповідали тобі щовечора перед сном казки про світ, де всі грають по правилам. Може в школі і в універі ще грали, та на фронті, у житті, правила вицвітають. Ти стикаєшся з тим, що якщо в школі за тобою підтирали сраку, то будучи дорослим не то шо не підтирають, а голими сідницями заставляють ковзати на тертушці.
Мама казала мені: “Світ жорстокий”. Казала з таким прискорбним тоном, з яким говорять люди, котрі купили білет на фільм виключено через крутий трейлер, а той виявився бутлем з артезіансько-кристалічною водою.
Ти вибудовуєш у своїй голові надії і картини світлого майбутнього, а їх безсердечно паплюжать лицемірні колеги, рабовласники-начальники, махінатори банкіри і інші персонажі, які не зацікавлені в тобі, а зацікавлені у вигоді, великій маржі, яка вийде з використання твоєї наївності.
Світ жорстокий, казала мати так, ніби це були невиправдані надії. Але ж ти не кажеш, що тваринний світ жорстокий, бо лев зжирає антилопу. Закон природи. Тоді чому коли тебе облапошують щодня (дякуй, що не на гроші, частіше просто на значну кількість витраченого часу), ти жалієшся, що з тобою чинять, як з шалавою?
Так було завжди. Закон суспільства, в якому слабкі подавляються, а сильним треба постійно доказувати право на привілеї. Жити в ментальності дитини, одягнувши рожеву шапочку ідеального і приязливого світу – утопія. Утопія, тому що у системі, де всі будуть чесними і відкритими обов’язково знайдеться покидьок, який почне грати не по правилам. Бо йому це вигідно.
Проблема в тому, що останнім часом ми перестали усвідомлювати, що такий розпорядок дня – норма, і продовжуємо жити в рожевих рамках, лікуючи потім обкусані від досади губи. Від досади, наприклад, що людина, яку ти вважав другом виявляється лицемірною сволотою. А на що ти розраховував?
Без підпису
Збираються студентки писати наукову роботу, радяться з викладачем, яку тему вибрати:
- Я хочу про концтабори писати
- Пиши про концтабори. Про них мало написано, на відміну від голодомору. Тільки май тему про запас: якщо зрозумієш, що про концтабори не потягнеш написати, то щоб могла переключитися на запасну тему. Бо про концтабори чи про голодомор емоційно тяжко писати
Я писав наукову по голодомору. І мені не було емоційно тяжко писати про те, як мати розрубала дитину, поклала в ночви м’ясо і залила водою і лежала на лавці з пустими очима і байдуже про це говорила подрузі; писав, як вздовж рельсів на вокзалах валялися зсушені від голоду трупи, які так і не осилили залізли до вантажного вагону, а хтось якщо і осилив сісти, то не доїхав до Києва у пошуках їжі; писав, як працівники вокзалу за пів буханки хліба на день звозили ті трупи в тачці в яри і присипали землею, щоб не дуже видно було.
Факти вражаючі, але я їх не розглядав трагічно, з позиції жертви, яка постраждала від рук радянської влади. Я ставив себе на позицію радянської влади, щоб намагатися зрозуміти мотиви, які стали рушійною силою таких дій. (Не зрозумів, до речі, але версія про навмисну голодовку для того, щоб обрубати крила українцям мене не влаштовує). А може радянська влада у свою чергу була такою ж жертвою обставин, як український селянин був жертвою радянської влади?
Неможна піддаватися емоціям і власним суб'єктивним переконанням. Ти або пишеш художній твір на потіху масам, або наукову працю, яка не каже, зітхаючи, “масово винищували голодом українську націю”, а каже “забирали зерно у приватних землевласників селян у загальну комору, забрали тонами, зерно в мішках простоювало під відкритим небом, проростало і гнило, за крадіжку стріляли на місці…”.
Треба зберігати голову холоднокровність, інакше історична праця наповнена прикметниками “жорстока радянска влада, вільнолюбивий український народ” і т.п. починає більше походити на роман. Почитай сучасних істориків – Хемінгуеї, а не професора, ліплять суб’єктивні вставки, що якщо не спотворює об’єктивну картину, то робить процес читання відразливим.
Фото з голодомору
Кемерово. Розрив целки, що дітей не можуть спалювати заживо, як у концтаборах, та ще й навмисно. Починаєш кричати, що це єресь і у відносно цивілізованій країні такої дичі не може бути. Прикинь, може. Просто це не входило в твої розумові плани, ти не допускав, що таке може статися. А коли це сталося і целку обірвали, починаєш ридати і назад натягувати плівку на очі.
Не будуєш ілюзій і надій – не відчуваєш болі від того, що вони не виправдалися, не відчуваєш втрати того, чим ніколи не володів. Втрачати-то нічого – ти нічого не очікував, ні хорошого, ні поганого. Зараз це називають цинізмом.
Коли кішку чи собачку зіб’є автомобіль на дорозі – ми до цього відносимося як до норми. Бо в голові вже існує такий шаблон, і такі події вписуються в цей шаблон. Тобто, ти готовий до того, що завтра кота може не стати. У семирічної дитини такого шаблону немає, тому для неї смерть кота трагедія соїзмерима зі смертю рідної людини.
Коли розрив дуже жорсткий, дорослий просто впадає в депресняк. Наприклад, у тебе був успішний бізнес, ти в екстазі від прибутків будуєш плани по розширенню, але магазин згорів. Або полюбив дєвочку, купив їй розочку на день народження, а вона тобі відмовила піти в кіно – розрив шаблона, ти вперто думав, що вона зобов’язана відповісти взаємністю. З якої статі?
У цьому мудрість життя: не радіти через міру успіхам, приймати це як рівноцінний докладеним зусиллям результат, з холодним розрахунком будувати плани на майбутнє, але давати собі звітність у тому, що завтра цього може не стати і плани прийдеться міняти, робити так би мовити ментальне щеплення від небезпеки розриву шаблону, щоб коли ця бацила в тебе вчепиться, ти був готовий до її прийняття і ліквідації і подальших дій.
Чули, правда, про Бізнес Молодість і їх мотивуючі виступи? Це приклад таких вчителів, котрі лестять твоєму слуху. Таких будуть слухати. І багато людей, ЗМІ та медіа вдаються до толерантних висловлювань, щоб не образити часом велику кількість своїх читачів. Всім не угодиш. Якщо щось прочитане тобі не подобається, це не означає, що це висер психічнохворого. Це може означати, що це правда, суворий реалізм, який ти не бажаєш усвідомлювати.
У сучасному світі Олдоса Хакслі правда настільки дорогоцінна, що її бережно супроводжують президентськими кортежами із брехні: створюють теорію, а потім просувають її в маси, підганяючи факти під цю теорію. А тому благим ділом буде на основі наявних фактів і малопомітних деталей будувати теорії про влаштування світу і той самий суворий реалізм. Тільки не треба починати плакати, що “болить”, коли тобі намагаються відкрити очі, які роками не бачили світла.